Геноцид

геноцид армян, холокост, голодомор, депортация крымских татар

Киівський клуб Толерантності (див. матеріали семінару ГОЛОДОМОР Україна завжди була найбільш небезпечним для радянської влади регіоном. Бо чинила значний опір комуністичній владі. У ситуації, яка склалася у 1932 році, як вважав Кремль, потрібен був саме терор голодом. У листі від 11 вересня 1932 року до Лазаря Кагановича Сталін висловив невдоволення: “Дела на Украине из рук вон плохи. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах дело обстоит, как утверждают, не лучше… Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР; в действительно образцовую республику. Денег на это не жалеть”. Були прийняті постанови про вилучення в людей м’яса і картоплі у тому разі, якщо не було хліба. А усно виконавцям було наказано відбирати в українських селян усе їстівне, що було на подвір’ї. Спогади очевидців відтворюють картину, яка була однаковою по всій радянській Україні. Постраждали від голоду й селяни „національних районів”, створених в 20-х рр.. і ліквідованих в середині 30-х – польських, німецьких, єврейських. Тих, хто у 1932 – 33 роках за наказом центральної влади грабував односельців, люди називали по-різному: буксіри, актівісти, бригади, шпирхачі. Таких начальство винагороджувало пайками. Від голоду не страждали також родини командирів Червоної армії та колгоспне начальство. Хто ходив до колгоспу – також отримував винагороду, адже “виховання” на те і спрямовувалося, щоб усі, нарешті, стали не “самостійниками-одноосібниками”, а колгоспниками. Основними умовами “успіху” штучних голодоморів є блокування інформації всередині країни, приховування фактів голодування від іноземців та посилений контроль за межами населених пунктів і країни вцілому. У 1932-33 роках загони енкаведистів “охороняли” не тільки кордони України, але і окремі села, відбираючи в селян продукти, які ті роздобували в місті. Опозиційних засобів масової інформації не було, окрім незрячих кобзарів та лірників, які, мандруючи від села до села, несли правдиві вісті. Однак у 1934 році близько 200 співців, які не погодилися стати “трубадурами нового часу”, зібрали в Харкові нібито на всеукраїнський з’їзд і розстріляли. Знання про Голодомор в Україну пробивалися з Заходу завдяки українській діаспорі, яка привернула увагу світу до цієї трагедії. З 1984 року за дорученням президента США Рональда Рейгана діяла комісія з вивчення голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні, яку очолював американець Джеймс Мейс. У 1988 році вона визнала голодомор актом геноциду. Після такого “шуму” Партія не забарилася зацікавитися цим питанням. Того ж 1988 року в Києві відбулося спеціальне засідання ЦК. До московського гідрометцентру послали уповноваженого (адже відомості про дощі усього СРСР скупчувалися тільки там) і виявилося, що роки 1932 і 1933 нічим не відрізнялися від інших, засухи не було. Саме це і стало підставою до того, що 1989 року політбюро ЦК КПУ дало дозвіл на видання першої книжки документів про голод в Україні. Світлої пам’яті доктор Джеймс Мейс був одним із тих, хто у 2003 році запропонував в останню суботу листопада ставити у своїх вікнах свічки на знак пам’яті про загиблих унаслідок великої трагедії. Мейс  зазначав, що сьогодні розв’язання економічних негараздів в Україні блокують проблеми неекономічні. Унаслідок цілеспрямованої радянської політики все національне стало сприйматися українцями не тільки як другорядне, але як смертельно небезпечне. “Тільки тоді, коли народ України усвідомить усе багатство спадщини свого минулого, культури, історії, усього, від чого, власне, і постала така держава, як Україна, і такий народ, як українці, – пише Джеймс Мейс, – Україна спроможна буде ступити на шлях, від якого вона була відірвана репресіями, голодоморами, нещадним економічним, політичним, культурним варварством, аналог якому важко знайти в історії людської цивілізації, але ім’я якому – страшне слово: геноцид”. „Геноцид – це узаконений  в масовій свідомості дозвіл на вбивство”. Олександр Асмолов   ГОЛОКОСТ Хоча у Німеччині євреї складали менше 1% населення, нацисти звинуватили їх в тому,  що вони начебто стали господарями Німеччини. Для досягнення своєї мети нацистам потрібно було позбавити євреїв можливості брати участь в житті суспільства, т.ч. в 30-ті роки були прийняті більше 400 законів, що послідовно обмежували євреїв в їхніх громадянських та економічних правах.  9-10 листопада 1938 року відбулася т.зв. Кришталева Ніч, коли штурмовики підпалювали синагоги, грабували магазини, а тисячі німецьких та австрійських євреїв були зіслані в концтабори. З поглибленням сегрегації євреїв почали змінюватися настрої в суспільстві: більшість німців або підтримали спроби уряду очистити Німеччину від євреїв, або були до них байдужими. До початку депортації німецьких євреїв в 1940 р. Контакти між ними та їх співгромадянами були повністю розірваними, з вересня 1941 сегрегація була закріплена символічно, євреї мали носити на одязі жовту зірку. Головним у нацистській ідеології була расова чистота. Проголошувалось звільнення простору для т.зв. нордійсько-арійської раси, „втіленням” якої був німецький народ , щоб вона могла досягти безумовного панування на Землі. Згідно расових переконань Гітлера існують народи, різні за рівнем неповноцінності, які всі є нижчими за арійську расу, євреїв же виділили окремо, звинувачуючи у всіх невдачах німецького народу. Тобто незважаючи на значну асиміляцію в німецькому суспільстві євреї залишалися знаною і беззахисною меншиною, отже за їхній рахунок можна було забезпечити прості пояснення, які потребує розум у складних випадках.   В 1940 р. завойоване нацистами польське місто Освєнцим перетворилося на концтабір масового винищення (поряд з іншими населеними пунктами Хєлмно, Бєлжець, Собі бор, Треблінка, Майданек). В Освєнцимі метод вбивства був удосконалений за допомогою газу „Циклон Б”. Євреїв Західної і Східної Європи масово депортували в табори знищення. В деяких містах євреїв спершу ізолювали в гетто, найбільше з яких знаходилося в Варшаві, весною 1942 року гетто стали відправними пунктами для відправлення в створені незадовго до цього центри винищення. Єврейських дітей та здорових молодих людей використовували як піддослідних кроликів, перевіряючи на них вакцини смертоносних хвороб. Весною 1941 року, коли готувався напад на Радянський Союз, Гітлер прийняв рішення про формування мобільних загонів спеціального призначення – айнзацгруп, вони мали пересуватися вслід за передовими німецькими частинами, збирати євреїв та вбивати їх. Першим наймасовішим актом винищення євреїв у Радянському Союзі став Бабин Яр у Києві, де лише за 2 дні було вбито більше 34 тисяч євреї (точна цифра невідома). Євреїв Білорусі та Західної України теж спершу збирали в гетто, потім розстрілювали. Місцевим жителям було заборонено переховувати у себе або допомагати євреям, і дехто з них або  долучався до акцій винищення, забирав собі майно, схвально спостерігав за тим, що відбувається або видавав євреїв, які переховувалися. Ті, які співробітничали з нацистами з „ненависті до євреїв” дуже скоро повинні були взяти участь і в кривавих акціях проти власного народу. Але було немало таких, хто намагався врятувати євреїв. Незважаючи на небезпеку, вони відкривали двері голодним, замерзлим, брудним, часто роздягненим та забрудненим кров’ю одягом людям, які вижили, якім вдалося вибратися з могил, де лежали розстріляні. Часто допомагали сусіди, священики, просто віруючі люди. Врятованим давали підробні, а іноді й свої документи. Наприклад, родина київського священика Олексія Глаголєва переховувала єврейську родину на дзвіниці церкви, а мати родини віддала єврейці свою метрику і сама жила без документів. Загалом за роки Другої Світової війни було знищено 6 мільйонів євреїв, з них 1,5 мільйони українських євреїв. У світі створені Центри пам’яті жертв Голодомору та навчання Толерантності, зокрема в Ізраїлі – Яд Вашем, Музей Голокосту в Вашинґтоні та ін. В Україні з 2000 року діє проект викладання теми Голокосту в школі, шкільний всеукраїнський конкурс робіт з Голокосту та національних трагедій, пересувна виставка Анни Франк,  семінари для вчителів та учнів. ДЕПОРТАЦІЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР Дітей розлучали з матерями. Татарок забирали навіть з пологових будинків – дорогою вмирали і породіллі, і новонароджені. Операція була завершена до 16 години 20 травня. 67 ешелонів товарних вагонів, набитих людьми, вивезли в Середню Азію і на Урал. У результаті переселення загинуло близько 46 відсотків кримськотатарського народу . Близько 70% переселенців направлялися на спеціальні поселення в Узбецьку СРСР, інші - у Марійську АРСР, Горьковську, Свердловську, Костромську області РСФСР. З урахуванням колишніх військовослужбовців загальне число депортованих кримських татар перевищило 200 тисяч чоловік (усього за роки війни з Криму було депортовано більш 300 тис. жителів (німці, вірмени, греки, болгари). У результаті депортації, Кримська АРСР була ліквідована і перетворена в одну з областей РСФСР; відбулося перейменування більшості населених пунктів і адміністративних одиниць; клеймо "зрадників" поширилося на народ, формулювання "на вічне поселення" не подавало надії на повернення. До 1956 року на спецпоселеннях панував комендантський режим. Навіть діти були зобов’язані щомісяця відмічатися у комендатурі. Молодь могла поступати тільки до вузу, дозволеного комендантом. Перші пропозиції щодо пом'якшення режиму кримсько-татарських спецпоселенців стали надходити вже після смерті Йосипа Сталіна. За постановою Ради Міністрів СРСР у 1954 році з обліку в спецпоселеннях були зняті діти до 16 років та молодь, що навчається, в 1955 р. - члени КПРС, учасники війни, інваліди. Остаточно від адміністративного нагляду спецпоселенці з Криму були звільнені навесні 1956 р. У 1967 році з кримсько-татарського народу були зняті обвинувачення в „зраді Батьківщині”, але заборона на повернення в Крим залишилася. Протягом багатьох років партійно-державне керівництво СРСР під самими різними приводами всіляко перешкоджало їхньому поверненню на Батьківщину. Родини, які поверталися до Криму, знову виселяли з його території. Радянське керівництво вважало, що виселення кримських татар у Середню Азію було розраховано і на поступову їхню асиміляцію серед місцевого населення схожого мовою, релігією та культурою. Однак ці надії не виправдалися - кримські татари зберегли свій соціальний уклад і культуру. У вересні 1967 року в Ленінабаді відбувся нелегальний з'їзд активістів кримськотатарського руху. Його лідери навели контакти з прибічниками правозахисного руху академіком Андрієм Сахаровим, генералом Петром Григоренком та іншими, через них зверталися й до світового співтовариства. В результаті з'явився Указ Президії Верховної Ради СРСР (1967 р.), що в цілому реабілітував кримськотатарський народ, хоча і замовчував його право на повернення. З 1967 по 1987 понад 300 кримських татар „іменем радянської влади” були засуджені за спроби повернутися на рідну землю. Поступове повернення кримських татар на Батьківщину почалося наприкінці 1989 р., після прийняття Верховною Радою СРСР декларації „ Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусової депортації ”. Хоча Крим сьогодні зовсім інший, ніж у роки дитинства тих, хто переніс депортацію. Назви сіл і містечок перейменували. Мечеті поруйнували. Книги спалили. На довгі 40 років у розвитку народу настала мертвотна перерва. 40 років мова була заборонена, не готувалися кадри для школи, не писалися книги. Потім був подиву гідний хід на Батьківщину. За результатами перепису 2001 року у Криму проживають приблизно 248 тисяч кримських татар. ГЕНОЦИД ВІРМЕН Політика геноциду у відношенні вірменів була обумовлена низкою факторів. Провідне значення